- Ні, я не скажу, що чимось серед інших хлопчаків вирізнявся. Ми, пам'ятаю, бігали, грали у футбол, баскетбол, волейбол, але так було, здається, у кожному дворі. Родом я із села Успенка Краснопільського району на Сумщині – там і пішов до першого класу. Почалися шкільні предмети: лист, читання, арифметика, але з класу ми виривалися на урок фізкультури, радість була незвичайна. Через три роки батьки переїхали до Харкова, а разом із ними і ми зі старшим братом Володею.
Навряд чи дорослі – батько (а він у мене був великим аматором спорту), мати чи шкільний вчитель фізкультури – бачили у мені особливі задатки. Звичайний хлопець, далеко не відмінник, але до спорту я мав тягу. Приходячи з роботи, батько не раз говорив: "Замість того, щоб бовтатися без діла та по двору бігати, займалися б краще спортом, ходили б на стадіон"... Мабуть, на думку мені це запало: "Треба, - подумав, - спробувати "...
Починав із легкої атлетики: метал диск, штовхав ядро. Мені пощастило з тренером: пацани до нього на заняття зі школи бігом мчали. Батько, коли дізнався, що я записався до секції, був дуже задоволений. "З наступної зарплати, – пообіцяв, – куплю вам із Володею велосипед". Радості, звичайно, було... - тоді це була межа мрій!
– Ті роки взагалі були голодні, тож після восьмого класу пішов я працювати. Батько на ХТЗ визначив – Харківський тракторний. Спочатку я вважався підсобником, навчався токарній справі, потім зі верстатом справлявся вже самостійно. Дасть майстер команду – і наперед! До речі, наш майстер Юрій Манченко був ще й громадським тренером – проводив заняття з боксу. Щоб розвивати плечі і м'язи ніг, я садив його собі на шию і круги намотував: широкий крок, повільний... Пам'ятаю, йду поряд із двометровим парканом, а з того боку бабця. Побачила це щось, налякалася: що, мовляв, за людину величезного зросту? А Юра їй зверху: "Нічого, бабусю, скоро у нас усі тут такі будуть".
...Мені і на бокс хотілося ходити, і стадіон. Крім того, я ж у вечірній школі навчався, і треба було так розподілити час, щоб скрізь встигнути: після роботи на уроки, звідти – на заняття з важкої атлетики до Михайла Петровича Світличного. Він тренував і молодь, яка працювала на ХТЗ, і старших заводчан...
- У 16-17 років у мене не було м'язів, хоча на стадіон ходив років з 14-ти. Ще й свого шкільного друга підбив, сусіда по хаті. "Льоня, - сказав, - гайда на важку атлетику: це ж класний вигляд". Брязкіт заліза, удари штанги об поміст – для нас це звучало, як музика, а тут ще на стадіоні Харківського тракторного пройшли показові виступи іменитих штангістів. У них брали участь Григорій Новак, який першим серед радянських атлетів усіх вагових категорій став чемпіоном світу, чемпіони Європи Марк Рудман та Федір Осипа. Зараз би, напевно, вся ця справа за гроші відбувалася, а тоді показові виступи були безкоштовні. Михайло Петрович попередив нас: "Ви ж обов'язково, хлопці, прийдіть, все подивіться. Я познайомлю вас із уславленими спортсменами, сфотографуєтесь з ними на згадку". Умовляти нас не треба було – хто з хлопчаків не мріяв побачити живого чемпіона світу, привітатись з ним? Показові виступи справили на мене величезне враження, і з того часу я систематично почав ходити до секції важкої атлетики.
Після закінчення 10-го класу – мені було 18 років – я вступив до Харківського педінституту. На той час був першорозрядником з легкої атлетики, встиг показати себе у спорті, тому вибрав факультет фізпідготовки. Декан наш Павло Максимович Первушин дуже любив спорт і до голови міського спорткомітету Умара Олексійовича Акжитова я міг завжди звернутися – він мене підтримував, опікувався.
Безумовно, ціль у мене була – виконати норматив майстра спорту: нічого у своєму житті я так палко не хотів. Був уже першорозрядником, результати йшли вгору, вага за 90 кілограмів перевалила, і одного разу сусідка у мами запитує: "Єфросинья Данилівна, що з вашим молодшим сином коїться - він що, захворів?". - "З чого ти взяла?". - "Так він же у вас такий товстий став - страх". Мама їй: "Льоня зайнявся спортом. Борщу йому наварю - він і їсть. І добре, не бовтається хлопець вулицями".
Загалом, ця мрія – стати майстром спорту – не відпускала, і коли розпочався чемпіонат Харківської області, я зі Світличним – а він уже був майстром спорту – домовився: "Михайло Петровичу, якщо виконаю норматив майстра, ви мені, поки документи прийдуть і все решту, свій значок дасте? Щоб додому з ним приїхав?". - "Звичайно!". Після змагань він у присутності всіх хлопців зняв свій значок і прикрутив до мого піджака (потім, звісно, я його повернув).
Боже, ми їхали із центру міста, зі стадіону "Локомотив", до району ХТЗ, де я жив... Стояла осінь, було прохолодно, ми вдягли плащі. "Ні, - думаю, - як же так, адже ніхто і не здогадується, що я вже майстер спорту". Здавалося б, кому це потрібно, але мені хотілося, щоб усі навколо бачили мій значок. Ліву підлогу я ніби ненароком відкинув, позначив, так би мовити, срібний квадратик на лацкані... Ну, хлопці, звичайно, звертали увагу, вітали – було дуже приємно.
Приходжу додому та повідомляю: "Я став майстром спорту". Батько здивувався: "Серйозно?". У відповідь я йому показав значок: мовляв, які ще потрібні докази? Батько зрадів:
Результати у мене справді пішли непогані – чим чорт не жартує? І хоча, як і раніше, штовхав ядро, більше уваги став приділяти важкій атлетиці.
